Літературне кафе

Творчість моїх учнів

День і Ніч

         За часі сивої давнини люди не могли вирішити, що краще – день чи ніч. І тому скрізь панував безлад. Не встигнуть щось почати робити, як наставала ніч. День не поступався й намагався швидко вступити у свої права. Він, як завжди, вважав, що є кращим, важливішим. Ніч не піддавалася своєму приятелю й запевняла всіх, що вона нічим не гірша, а, може, в чомусь і краща.

         Одного разу людям все це набридло й вони вирішили раз і назавжди покласти всьому цьому край. Для цього винахідливий люд вирішив влаштувати змагання та ніяк не могли дійти згоди, як саме День і Ніч будуть змагатися. За допомогою жеребкування зупинилися на тому, що суперники мають іти разом по дорозі і кого зустрінуть на своєму шляху повинні запитати – хто з них кращий .

         Покірно пішли День з Ніччю у мандри розпитувати перших п’ятьох подорожніх.

         Незабаром зустріли вони стареньку бабусю та й питають :

-         Скажіть, будь ласка, що краще – день чи ніч ?

         Вона , недовго думаючи , сказала, що ніч. Чим потішила самолюбство Ночі. Далі вони побачили молоду дівчину, яка відповіла, що день кращий .

Їде на коні чоловік. Зупинили його та й питають :

-         Що краще – день чи ніч ?

         Змучений важкою працею чолов’яга сказав, що ніч, бо тільки тоді він може відпочити.

         Проте День не засмучувався, сподівався на те, що наступного разу виберуть його. Так і сталося під час зустрічі з молодим парубком.

         Йдуть вони далі й Ніч каже :

-         Залишився один вирішальний голос. Цікаво, кого ж виберуть ? Мене чи тебе ?

         Бачать як назустріч їм йде неквапно старий дід. Вони швиденько до нього побігли запитувати, бо не в змозі були  витерпіти.

         Дідусь, вислухавши обох, відповів, що і День , і Ніч для людей є важливими.

         Засмученими повернулися обидва в село. Люди їх уважно вислухали й вирішили, що старенький дідусь був правий. Вони дослухалися до його мудрих слів. Взяли й розподілили між Днем і Ніччю час порівну.

         Відтоді вони більше ніколи не сварилися й по черзі вступали у свої права.

         Так настав спокій і лад між людьми, які віднині мали вдосталь часу для праці й відпочинку.

                                                                                        Іванова Валерія

                                                                                         учениця 6 класу

          Живий струмок

           У Великому Лісі жив малий Струмок, якого всі озера і ріки називали «квіточкою».

               Колись у тому місці, де журчав  весь струмковий рід, розквітла велика Троянда. Струмок запитав, хто вона така, але квітка нічого не відповіла. Чим зацікавила його ще більше, бо ж ніколи в житті не бачив малий такої краси! Доводилось споглядати лише мовчазну Ромашку, першоцвітні Проліски, Медунку, Сон-Траву і багато-пребагато інших рослин.

         Говіркий Соловей , споглядаючи за муками Струмка, розповів йому про Троянду. Його щебет він хотів слухати й слухати, бо Струмочкові здавалося, що вона є найпрекраснішою квіткою на світі, яка тільки є.

         Та невдовзі вони заприятелювали. Їхня дружба була така щира, відкрита, справжня, що всі мешканці лісу їм заздрили.

         Пішли якось вони до Прірви, де видно лише темінь, чутно тільки відлуння. Але раптом … Бух ! То чарівник, який розносить ніч, мабуть, готував собі поїсти. Троянда злякалася, а Струмочок почав її заспокоювати, бо з ним вони були давніми добрими знайомими.

         Зненацька Троянда починає в’янути . Залишилося їй жити день і одну ніч. Струмок дуже засмутився навіть здавалося, що він зменшився, схуд й помарнів. Той час, що залишився, малий Струмок і Троянда намагалися провести разом. Беззупину про щось гомоніли , шепотіли. Троянда хилила до нього свої віти й Струмочок насолоджувався її незвичайним ароматом. Він намагався запам’ятати його надовго.

         А тим часом Троянда доживала останні хвилини свого життя. Не встигли вони попрощатися як слід, бо здійнявся рвучкий Вітер . Він дуже заздрив дружбі Струмочка з Трояндою, бо з ним ніхто не хотів приятелювати через нестримний характер. Хоч як би сильно Вітрові цього не хотілося.

         І враз Троянда осипалася.

  Але наступного року маленький Струмочок і тендітна Троянда зустрілися знову.

     Так вони й дружили по кілька місяців на рік. Однак були дуже щасливі з того, що мали змогу насолоджуватися приємними митями спілкування.

                                                                                          Лукашова Надія

                                                                                         учениця 5 класу   

             Ялинка

         Правда чи неправда – не знаю. Мені цю історію розказав дядько.

       Колись давно жив один дід, якого звали Єлисей. З ним ніхто не хотів дружити, бо всі вважали його жадібним, злим усамітненим чоловіком.

         Наближався Новий рік. Всі люди почали готуватися до свята. З веселощами та співом пішли до лісу за ялинками. Єлисей теж захотів вперше в житті відсвяткувати Новий рік. Коли він ішов, то всі люди почали сміятися над ним. Вони добре знали, що Єлисей ніколи не прикрашав свого будинку на свято, не запрошував гостей, не пригощав дітей й дорікали йому за це. Навіть глузливо говорили , що він не знає, де знаходяться ялинки та який вони мають вигляд. Дідусеві стало дуже соромно від того, що проживши стільки років на світі він нічого цього не знав і не робив . Але всередині душі йому щось підказувало,  що він знайде ялинку з поміж усіх дерев. Тож впевнено покрокував далі.

     Вдалечині Єлисей побачив щось зелене. Він підійшов ближче й здивувався. Йому перехопило подих від побаченого – це був величезний гай ялинок. Всі вони були дуже гарні, пухнасті. Єлисей довго не міг визначитися, яку ж обрати. Врешті-решт знайшов ту, яка йому найбільше сподобалася. Коли він дістав пилку, щоб спиляти красуню, то одна з ялинок жалібно мовила до нього :

-         Не спилюй мене, будь ласка, я виконаю будь-яке твоє бажання.

     Єлисей не міг повірити тому, що ялинка вміє розмовляти й продовжував не звертати уваги на те, що відбувалося довкола. Всі дерева жалібно й стривожено зашурхотіли своїми гілочками, благаючи не робити лихого. Згодом дідусь зупинився, так і не почавши спилювати ялинку. Єлисей, озираючись, чи бува немає нікого довкола , спитав :

-         Чи правду вона говорить про бажання ?

-         Звичайно.

-         Чи можеш ти зробити так, щоб мене теж любили як і всіх інших мешканців ?

-         Можу.

         Зелена красуня відчула, що бажання старенького щире, від душі й наказала йому йти додому.

     Йдучи , Єлисей довго не міг повірити в те, що з ним трапилося в лісі. Думав, чи не наснилося йому все це й шкодував, що не спиляв ялинку. Адже тепер він не зможе відсвяткувати, як і інші люди Нового року.    Зайшовши в будинок , він не повірив своїм очам.  Все довкола було прикрашено гірляндами, вогниками, посередині стояла пишно вбрана у новорічні прикраси ялинка. Навіть стіл був накритий різноманітними смаколиками, а довкола було безліч людей як дорослих , так і малих. Всі вони вітали дідуся з прийдешнім святом. Єлисей був щасливим й радів від того, що ялинка не обдурила його.

     Коли розійшлися всі гості, дідусь підійшов до гарно вбраної красуні та подякував їй. Єлисеєві навіть здалося , що та підморгнула йому вогниками й подякувала за його душевну доброту.

     З тих пір Єлисей зрозумів, що щастя не в грошах і достатку, а в душі.  Гарно коли ти добра людина, а не зла.

                                                                                          

                                                                                        Доля Ірина

                                                                                         учениця 5 класу

Чарівна паличка Марійки

         Жила собі одна дівчинка Марійка, яка росла веселою, кмітливою, допитливою дитиною. Дівчинка мала все : і гарний одяг, і багато друзів. Проте вона щоразу говорила, що їй чогось не вистачає. Та ніяк не могла визначитися, чого їй хочеться цього разу. Чим сильно дратувала всіх довкола, а особливо батьків. Вони навіть їй говорили, щоб взяла і зробила сама те, що їй потрібно, але Марійці було лінь. Вона надавала перевагу тому, щоб хтось за неї зробив і мріяла про щасливе безтурботне життя й надалі.

         Одного разу Марійка вирішила піти погратися з друзями та по дорозі вона почула дивну розмову двох стареньких бабусь про те, що в них у селі живе чаклун. Він мешкає дуже далеко, аж на околиці села, поблизу лісу. Дівчинка не стрималася. Підійшла до них і про все розпитала. Їй було так цікаво побачити цього чаклуна, що замість того, щоб піти до друзів, вирішила навідатися до чарівника. Проте цікавість була однією з причин, інша – отримати чарівну паличку. Про неї старенькі так багато розповідали !

         Марія швиденько пішла до лісу. Їй було страшно, адже вона ніколи сама так далеко не ходила, а тут ще й до чаклуна. Нарешті дівчинка прийшла до того будинку, але зайти до нього боялася, бо домівка чаклуна здалася їй страшною. Але цікавість і бажання взяли верх. Переборюючи страх, Марійка заходить до моторошного будинку. Вона , як і належить вихованим діткам, привіталася й не дочекавшись відповіді спитала чаклуна :

- Скажіть, будь ласка, а чи є у Вас чарівна паличка ? Якщо є, то як її можна отримати ?

         Чаклун подивився на дівчинку, посміхнувся своїм зморщеним обличчям і мовив :

- Прибери у мене в будинку, полий квіти і потім я тобі дам чарівну паличку.

         Дівчинка все швиденько зробила, адже дуже хотіла отримати бажане. Побігла до чаклуна й говорить :

-         Я все зробила, що Ви просили. Тепер давайте мені чарівну паличку.

-         А ти знаєш, дівчинко, в мене немає ніякої палички й ніколи не було. І взагалі вона мені не потрібна. Та й іншим людям також, бо якщо б у тебе або у когось іншого була б чарівна паличка, то вони нічого б самі не робили   і не змогли б досягти успіхів у житті. Так що вибач , а за допомогу старенькому дідусеві я тобі дякую.

         Дівчинка попрощалася і пішла додому. Йдучи , вона весь час думала про слова чаклуна.

         Минуло чимало часу відтоді . Марійка виросла, але свою дитячу пригоду не могла забути. Часто про неї згадувала, особливо тоді, коли здійснювалися її мрії, для досягнення яких вона докладала чимало зусиль. І врешті – решт вона зрозуміла, що якщо ти чогось хочеш, то не потрібно мріяти про чарівну паличку, а самій вперто й наполегливо досягати того, чого хочеться.

                                                                                               Гриценко Валерія

                                                                                              учениця 6 класу

 Чарівні фарби

         Жив у зеленому ліску сіренький зайчик Кося, який дуже любив малювати. Завжди з ним були фарби та пензлик. Куди не піде, де не побуває, на яку галявину не загляне завжди все розмальовує. Однак робив він це не простими фарбами, а чарівними. Як тільки до чогось доторкнеться пензликом, все оживає і перетворюється на казкове, дивовижне, добре та прекрасне.

         Та жив у цьому лісі злий Вовк, який всіх ображав і глузував. Вирішив якось Кося допомогти  лісовим мешканця позбутися хижого звіра.

         Одного сонячного дня зайчик, добре поснідавши смачною соковитою морквиною, вирушив у дорогу, не забувши прихопити з собою чарівний пензлик та фарби.

         Дійшов Кося до місця, де зазвичай відпочивав Вовк, однак його там не було. Трохи почекавши й озирнувшись навколо, зайченя побачило, що із-за маленького кущика ожини визирає кінчик сірого хвоста. Зайчик, переборовши свій страх, тихенько підкрався до куща і побачив Вовка, який солодко спав. Кося, насмілившись, підійшов до сірого і швидко почав його розмальовувати своїми чарівними фарбами. Зайчик так наполегливо працював, що й не помітив, як прокинувся Вовчик від заливчастого сміху вуханя й лоскоту, який проймав все його тіло. Сірий ошелешено дивився на Косю, але фарби почали вже діяти. І за мить він став веселим, добрим і життєрадісним.

         З того часу Вовк більше нікого не ображав, а навпаки почав допомагати іншим. Навіть заприятелював з усіма лісовими тваринами. А зайчик й надалі продовжував робити добро своїм чарівним пензликом та фарбами.

                                                                                              Тетюра Поліна

                                                                                              учениця 5 класу

День народження

         Жила собі одна дівчинка Леся. Її батьки померли, коли дівчинці було лише п’ять років. Залишилася маленька з бабусею та дідусем. Леся підростала й з нетерпінням чекала свій десятий День народження.

         І ось він настав. Зранку дівчинка раненько прокинулася, швиденько поснідала й побігла до школи аби запросити друзів на свято. Бабуся тим часом все приготувала. Ввечері Леся чекала на прихід гостей. Проте ніхто не приходив, як би пильно вона не прислухалася , не виглядала у вікно. Дівчинка дуже засмутилася , і вже втративши надію на те, що до неї все ж таки хтось прийде, як несподівано постукали у двері. Бабуся пішла відкривати. На порозі вона побачила незнайому дівчинку років семи-восьми. Вона покликала Лесю, але та не хотіла виходити. Старенька почала пояснювати її , що так не можна робити, що це не гарно. Згодившись на вмовляння бабусі, Леся вийшла й побачила свою подругу, з якою нещодавно познайомилася у дворі.  Вона запросила її на свій День народження. Під час частування ненароком  поскаржилася Катрусі на те, що інші діти не прийшли .

- Прийдуть , не переживай. Обов’язково будуть. Тільки пізніше, - мовила дівчинка.

         У Лесі аж камінь з душі впав. Через деякий час почали приходити гості з подарунками та великою кількістю повітряних кульок. Вони гарно повеселилися. Леся навіть забула про свої образи.

         Наступного дня її непривітно зустріли однокласники. Їм було неприємно, що дівчинка не всіх запросила. Адже вони теж хотіли привітати Лесю. Вислухавши докори вона відповіла :

- Чого це я маю вас запрошувати на свій День народження ? Ви завжди мене ображаєте, глузуєте. Мені це не подобається. І я не хотіла ще раз вислуховувати в цей особливий для мене день.

         Діти , зрозумівши , що були несправедливі, злі й не розумно поводилися з новенькою , попросили вибачення. Леся виявилася напрочуд мудрою дівчинкою й пообіцяла однокласникам, що наступний День народження вони обов’язково відсвяткують разом.

         Цей випадок змусив замислитися дітей над тим, що немає значення чи це новий учень у класі, чи гарний він має вигляд, ким працюють його батьки, головне, що ця людина має добре серце та чисту душу.

                                                                                               Доля Ірина

                                                                                              учениця 5 класу

 Найкращий брат

Є у світі брат найкращий

Він гарніший серед всіх

Добрий , щирий і вродливий

Я пишаюсь ним таким.

Не можливо не назвати

Всіх його чеснот і вад

Та все-рівно він найкращий,

Найрідніший , наймиліший.

Брат мені допомагає

За що вдячна  йому.

І складаю вірша цього

Не для того, щоб хвалитись,

А для того, щоб всі знали,

Як люблю його безтями.

                                                                                        

                                                                                            Лізогуб Діана

                                                                                              учениця 6 класу

Україна ! Держава моя !

У тебе зелені края,

Квітучі поля,

Дружній народ,

Який б’ється за наш фронт.

                                                                                              Лізогуб Діана

                                                                                              учениця 6 класу

 Неслухняні діти

         У дрімучому густому лісі жила дружна заяча сімейка. Тато-заєць і мама-зайчиха виховували трьох пустунчиків малят-зайченят. Діти були веселими бешкетниками і витівниками. Чого тільки не виробляли вони ! Бувало таке, що всі троє намажуться сажею й ходять так по лісу, лякаючи своїм замурзаним видом лісових мешканців. Учителі також були незадоволені поведінкою маленьких шибеників.

         Але одного разу сталася пригода, яка запам’яталася зайченятам на все життя. Якось батьки пішли в гості, залишивши дітвору вдома, а старшому сину наказали глядіти за меншими, щоб ті не виходили на вулицю і не відчиняли незнайомцям двері. Спочатку зайченята сиділи тихо. Однак через деякий час їм це набридло і вони почали шукати розваги. Найменше зайченятко дістало коробку  сірників і , звичайно, зацікавилось ними. Старші також підійшли до малого, і всі троє почали гратись сірниками. Раптом спалахнув вогник , який все більше і більше розгорався. Малюки так захопилися грою, що не помітили як почала тліти скатертина. І враз вогняне сяйво освітило лісову хатинку. Зайченята злякались, закричали. А тим часом вогонь робив свою справу. На щастя, їхній крик про допомогу почув дідусь-ведмідь. Своїм несамовитим ревом швидко скликав лісових мешканців, які дружно загасили вогонь й допомогли прибрати в будинку.    

         Незабаром повернулися батьки. Вони подякували звірам за врятовані життя дітей. Зайченята пообіцяли, що більше ніколи не гратимуться сірниками.

                                                                                               Лукашова Надія

                                                                                              учениця 5 класу

ПОЖЕЖА В ЛІСІ

         Той ранок був погожий і сонячний. У високості не було жодної хмаринки. Сонце щедро посилало золоте проміння на землю. Небо рожевіло, ясніло, мінилося барвами. Прокидалося гомінливе лісове птаство. Ніщо не віщувало біди.

         По лісу спокійною ходою йшов незнайомець з кошиком в руках, уважно придивляючись до землі. Звичайно , він шукав гриби. Стомившись , присів на пеньок відпочити. Віддихнувши , вирушив далі на пошуки , кинувши недопалок на землю. Сухе листя почало диміти і враз спалахнуло яскравим вогником. Полум’я все більше і більше розгоралося. Пожежа ! У лісі стало душно, стурбовано кричали птахи, тікали, рятуючись від небезпеки, звірі.

         А в цей час лісовою стежкою. Весело розмовляючи, йшли юні туристи. Вони жартували та сміялися. Раптом відчули запах диму і побачили наляканих лісових мешканців, які мчали в одному напрямку. Діти кинулись вперед. Перед їхніми очима постала страшна картина : вогонь пожирав усе на своєму шляху. На щастя, у них був мобільний телефон, і діти змогли викликати пожежників. А самі, не гаючи часу, заходились рятувати ліс від небезпеки: згрібали сухе листя, заливали вогонь водою, яка в них була з собою. Ставало нестерпно душно, піт застилав очі.

         Пожежники приїхали вчасно. Коли дим розійшовся, тільки попіл та чорне згарище нагадувало про нещастя.

                                                                                               Доля Ірина

                                                                                              учениця 5 класу

 Чарівне намисто

     Жила собі дівчинка Хлоя, в якої була найкраща подружка Аліна. На один з її Днів народження дівчинка подарувала намисто. Та не просте, а чарівне. Воно могло виконувати бажання своєї власниці. Намисто настільки було гарне, яскраве, що одразу сподобалося їй. Дівчинка постійно його носила. Однак про його незвичність Хлоя не знала.    Довідалася вона про це випадково, коли одного спекотного літнього дня їй захотілося морозива. Хлоя сказала про це вголос – і морозиво тієї ж миті було у неї в руках. Розгублена дівчинка не знала що робити, але їй так хотілося прохолоди, що вона швиденько з’їла лакомство. Наступного дня Хлоя забажала нову сукню, чобітки, капелюх та сумочку. Знову все з’явилося у неї. Ввечері дівчинка вляглася задоволеною спати. Зранку, забувши вдягнути намисто, Хлоя почала мріяти про нову розмальовку, але вона не з’являлася, як би дівчинка про це не говорила. А коли помітила, що намисто лежить на шухляді, то вдягнула його і розмальовка з’явилася тієї ж миті. І лише цього разу вона збагнула, що вся справа в намисті.    Вона не могла натішитися своїм обновкам. Почала хвалитися ними Аліні, яка прийшла до неї погратися. Не тямлячи себе від радості й задоволення, Хлоя сказала :

-         Ти подарувала мені дуже гарне намисто. Воно вміє виконувати всі мої бажання. Дякую тобі !

     Та Аліна попередила подругу, щоб та не захоплювалася, бо може трапитися так, що намисто не зможе виконати її бажання або їй вже не буде про що мріяти.

     Дівчинка не звернула на це уваги й продовжувала надалі загадувати бажання, а намисто їх покірно виконувало. Та одного разу Хлоя озирнулася навколо й побачила, що вся її кімната завалена купою речей, які їй вже не потрібні й не приносять радощів та задоволення як раніше. Тоді вона згадала слова Аліни. Засмутилася, що не дослухалася до поради подруги. І тоді Хлоя вирішила, що не потрібно воно їй. Швиденько забажала, щоб намисто зникло й ніхто ніколи не зміг його знайти. Прикраса щезла і дівчинка зітхнула з полегшенням. Хлоя зрозуміла одну просту річ – все що отримано не власною працею й зусиллями не приносить справжнього задоволення.

                                                                                          Лукашова Надія

                                                                                         учениця 5 класу

 Чарівна парасолька

     Жила на світі маленька парасолька, але не проста, а чарівна. Літала вона по світу і допомагала всім навкруги. Зазвичай прилітала парасолька туди, де була потрібна її допомога, щоб захистити і вберегти від дощу. Сама вона невеличка, але дуже гарна. На ній були намальовані яскраві різнобарвні квіти, які на сонці переливалася всіма кольорами веселки.

     Одного сонячного дня над зеленою галявиною почали збиратися темні хмарки, які згодом перетворилися на величезну чорну хмару. Маленькі мешканці прогалини : цвіркуни, метелики, мурахи й комашки дуже злякалися, бо небо стало сірим і на землю почали падати великі краплини дощу. Жителі галявини знали і вірили, що до них ось-ось прилетить чарівна парасолька. Так і сталося. Вона помітила темну хмару і відразу поспішила на допомогу. Посприяв цьому й вітер, який здійнявся такий сильний, що підхопив парасольку  і вона швидко полетіла до галявини, де її з нетерпінням чекали. Комашки з надією дивилися на похмуре небо, але рятівниці все не було. Вони вже втратили надію на порятунок. Аж раптом маленька мураха закричала і показала на небо. Всі радо замахали маленькими лапками парасольці. Вона приземлилася і накрила всіх, немов великим шатром квітів. Одна лиш жабка недалеко сиділа й раділа дощу. Поки урятовані комахи були під парасолькою, дощ почав потроху вщухати. Коли він скінчився, комашки щиро подякували парасольці за допомогу.

     На цьому й закінчилася їхня історія. Чарівна парасолька пообіцяла ще прилетіти до них наступного разу, але вже в якості гості. А маленькі мешканці галявини з нетерпінням чекали на неї.

                                                                                         Тетюра Поліна

                                                                                         учениця 5 класу

Подарунок для сороконіжки

         Жила під високою сосною, на узліссі, маленька сороко ніжка. Прийшла холодна сніжна зима, а у неї й досі не було теплих чобітків. Ніхто не  хотів шити сороконіжці взуття, бо потрібно було дуже довго і нудно працювати, а мало кому хотілось витрачати на це час. Бідна комашка ходила по світу і шукала охочих їй допомогти. Однак всі були заклопотані підготовкою до Нового року.

         Одного разу вона довідалася від зайчика, що незабаром біля головної ялинки лісу Дід Мороз буде роздавати подарунки. Звісно, сороконіжці також треба неодмінно туди завітати, може і для неї знайдеться якийсь подарунок. Зайченя запросило сороконіжку до себе в гості, на що та погодилась і вони пішли разом до хатинки вухастого. Він пригостив її листям капусти й запропонував переночувати.

         Ось і настав довгоочікуваний день. З самого ранку друзі пішли до ялинки, яка сяяла різнокольоровими вогниками. Всім звіряткам вже натерпілось дочекатися приходу Діда Мороза.     І ось, нарешті, до святкової ялинки підійшов дідусь із великим червоним мішком, який доверху був наповнений різними подарунками. Старенький лагідно посміхався, вітав усіх з Новим роком і слухав віршики мешканців лісу. За що кожен одержав чудові подарунки, про які мріяв на протязі року. Сороконіжку також не оминув. Дід Мороз подарував їй нові, теплі черевички на всі її сорок ніжок. Вона відразу їх приміряла. Черевички їй дуже сподобалися. Зайчику дісталася солодка морквина, про яку він так мріяв взимку. Всі звірі були раді своїм дарункам й щиро дякували за них дідусю.

         Тепер сороконіжка, в своїх теплих чобітках, часто ходила до своїх друзів у гості і вони весело проводили час довгими, зимовими вечорами.

                                                                                          Тетюра Поліна

                                                                                         учениця 5 класу

 Таємничий лісовик

         Усі люблять літні відпустки, канікули. Проте не однаково їх проводять : одні їдуть на дачу, інші – на курорт, дехто залишається вдома. А однокласники, Дмитро та Миколка, на літні канікули вирішили поїхати в село до своїх  бабусь у пошуках пригод. Їм пощастило не тільки навчатися в одному класі, а й  мати бабусь в одному селі.

         Звичайно , як і всі хлопці, вони любили рибалити, плавати, ходити у походи та інші розваги. Так трапилося і цього разу. Діти вирішили піти до лісу й залишитись там на нічліг. Та була одна проблема – про цей ліс ходило багато чуток. Начебто у ньому живе не простий дід, а лісовик. Хлопцям було , звичайно, трохи страшно. Але як же вони могли оминути цей ліс повний пригод ! Дмитро запропонував Миколі вистежити лісового мешканця й за можливості його спіймати. Перш ніж іти вони все ретельно продумали. Друзі домовилися про те, що Дмитро візьме палатку й на місці розведе багаття, а Микола – їжу та декілька інструментів для будування пасток на лісовика.

         Зібравшись , хлопці пішли до лісу. Як і домовлялися, кожен з них виконав свої обов’язки й рушили робити пастки – викопали й замаскували дві ями, обв’язали дерева нитками, на кінці якої прив’язали дзвіночок, щоб почути наближення непроханих гостей.

         - От і все, сказав Дмитро, витираючи піт з обличчя.

         Довго вони чекали, щоб хоч щось почути або побачити, але все марно. Наступного дня вони вирішили пройтись по лісу й знайти лісовика. Але перед цим друзі пішли перевірити пастки. На їхній  подив одна спрацювала, проте в ній нікого не було.

-         Хм. А я тобі казав, що все це нечиста сила, - мовив з острахом Миколка.

-         Та пішли вже. Не бійся ! – відповів йому Дмитро.

         Хлопці рушили до лісу. Трохи пройшовши, вони побачили невеличкий будинок. Миколка і Дмитро підійшли ближче, зазирнули у вікна, однак всередині вони нікого не побачили. Цікавість перемогла страх і хлопці зайшли до хатинки.

-         Нічого такого, наче звичайний будинок, здивовано мовив Миколка.

-         Ого ! Подивись, що це там ? – тикав пальцем Дмитро на казан з якоюсь киплячою водою.

-         Напевне він вирішив нас зварити і з’їсти , - глузував Микола.

         Тільки – но хлопці підбігли до дверей, як вони несподівано відкрилися й до приміщення зайшов той самий лісовик.

-         А-а-а-а-а ! – закричали діти й зі словами «Тільки не їж нас», побігли до протилежного кутка та затислися в ньому.

-         - Та не збираюся я вас їсти. Вилазьте звідти.

-         Так Ви не лісовик ? – запитали хлопці в один голос.

-         Та ні ! Я звичайний лісник, охоронець лісу, - відповів страшний «лісовик».

-         А як же Ви вибралися із нашої пастки ? – запитали діти з подивом.

-         Дуже просто. Мені пощастило, що поряд проходив грибник, який і допоміг мені. До речі, вони гарні. Молодці !

-         А як же стосовно чуток, що ходять по селу про лісовика ? – ніяк не могли вгамуватися з питаннями хлопці.

-         Так то я сам вигадав, щоб ніхто зайвий раз не ходив до лісу й не робив ніякої шкоди, - мовив лісник.

-         Зрозуміло.

-         Ось вам по яблуку від мене. Повертайтесь у село, але мій секрет нікому не розказуйте. Домовились ?

-         Добре, - радісно відповіли парубки.

         Ось так і скінчилася історія про страшного лісовика, який тримав у страху все село, та ще одна з пригод Миколки та Дмитра.

                                                                           

                                                                                         Іванова Валерія

                                                                                         учениця 6 класу

 Різдвяне диво

         Жила собі дівчинка Яринка, яка мешкала у селі Чорнобривці. У неї було гарне хвилясте волосся, довгі вії та рум’яні щічки.

         Наближалися святки. Яринка разом з мамою пішли до магазину купувати солодощі, щоб було чим пригощати молодь, яка ввечері буде колядувати. Вона дуже чекала свят-вечора, бо дівчинці було дуже цікаво з якими колядками й піснями прийдуть до них у цьому році.

         Наближаючись до магазину, вони запримітили одну жіночку, яка роздавала перехожим дітям новорічні поробки. Вона кивнула дівчинці. Яриночка підійшла. У кошику жінки було багато іграшкових поробок : ялинок, звіряток, пташок. Дівчинці так сподобалися іграшки, що вона очима забрала собі б усі. Проте мала вибрати якусь одну іграшку. Яринка довго вагалася, що краще взяти.  Тоді жіночка запропонувала свою допомогу й протягнула до неї руку, у якій був снігур. Він був таким гарним, таким справжнім, що дівчинка одразу його взяла. Цей подарунок їй настільки сподобався, що Яринка сприйняла снігура за справжнього друга.

         Повернувшись додому, довго не випускала птаха з рук. Та настав час лягати спати. Яринка поклала снігура на стіл поруч з собою. Від голосного співу колядників, Яся прокинулася. Глянувши на стіл, помітила, що снігура поруч немає. Дівчинка підскочила з ліжка, мов ошпарена. Огледівшись навколо, побачила птаха на підвіконні, який дуже жалібно дивився у вікно. Яринці стало шкода снігура, адже вона знала, що це не папуга, який може спокійно жити у клітці. Снігуру потрібна воля, за якою він дуже сумує.

         Дівчинка тихенько лягла спати. Раненько прокинувшись, Яринка випускає пташку, прив’язавши до ніжки червону стрічку аби з поміж інших впізнати свого приятеля. Попросила тата зробити годівничку й повісити навпроти її віконечка, щоб спостерігати за снігуром.

         Вже ввечері Яринка бачила, як її пташечка, щаслива й сита, літала разом з іншими біля годівнички. Їй здавалося, що снігур час від часу поглядає на її віконце. Для Яринки це було справжнє різдвяне диво, де завдяки любові й піклуванню можна придбати вірного друга.

                                                                                             Гриценко Валерія

                                                                                              учениця 6 класу

 Страх Марічки

         У кожного свої страхи. Хтось боїться павуків, дехто підвалів, хтось, можливо, грози, а у Марічки був страх до горищ. Вона вважала, що на їхньому живе домовик. Адже частенько вночі вона прокидалася від шороху та шкряботіння , яке лунало нібито звідти, зі страшного і моторошного горища. Та й старший брат, жартуючи, сказав сестричці, що злазивши одного разу туди бачив там домового. Батьки, знаючи про страх доньки, посилалися на її розвинену уяву й не звертали на це уваги. Мол з часом мине. Але Марічка точно знала, що там хтось живе.

         Невдовзі вона захворіла. Залишатися сама вдома боялася, але нічого не поробиш батькам потрібно ходити на роботу. Прокинувшись о пів на десяту Марічка перевірила чи дійсно її залишили одну. На столі помітила записку , в якій мама просила обов’язково випити ліки вчасно. Скривившись прийняла сироп і не встигла його добре запити , як почула шкряботіння, що знову лунало з горища.

         Марічка наважується піднятися туди, прихопивши з собою ліхтарик , щоб не так було страшно. Як тільки піднялася, почула шурхіт у кутку. З цікавістю пішла туди. Проте за коробками, яких було там безліч нічого не змогла побачити.

         - Ні, тільки не це, - промовила Марічка при несподіваному вимкненні ліхтарика.

         - Ну , ж бо давай , вмикайся ! – вмовляла його дівчинка та все було марно.

         Раптом щось її дряпнуло. Марічка з криком і слізьми швидко спустилася вниз. Коли брат повернувся додому, перелякана дівчинка показала йому подряпину. Хлопчик уважно подивився і мовив :

         - І справді ти б сама її не зробила. Гаразд ! Пішли подивимось що там.

Вони полізли на ненависне Марічці горище.

-         Що це ? – здивовано мовила вона тикаючи пальцем на щось що бігало та стрибало в одному з кутків.

-         Та це маленьке кошеня ! – відповів хлопчик ледь стримуючись від сміху.

         Підійшов ближче, взяв його на руки й Марічка , заспокоївшись, теж почала гладити маленького пухнастика . Потім благала братика не викидати котика на вулицю, а залишити собі. Він погодився до приходу батьків потримати його в будинку, а далі вже її справа – запитувати дозволу й доглядати за кошеням, якщо дозволять .

         Звичайно, мама пішла на зустріч Марічці , тим паче вона так кумедно сипала всілякими обіцянками, що батькам було цікаво подивитися , як донька буде їх виконувати.

         Ось так Марічка перестала боятися горищ та вірити в існування домовиків.

                                                                                          Іванова Валерія

                                                                                         учениця 6 класу

   Чудернацький будинок

     Жила собі одна допитлива дівчинка Олеся , яка скрізь сувала свого носа. Все їй потрібно було знати, чим добряче докучала батькам.

     Одного разу вона блукала вулицями й побачила незвичайний будинок, який видався їй чудернацьким. Олесі здавалося, що живе в ньому дивний чоловік. Дівчинці хотілося довідатися про нього більше, проте зайти до помешкання вона боялася. Тож своєю знахідкою вона поділилася з друзями. Дітям стало цікаво подивитися на цю господу, адже Олеся так захоплено про неї розповідала.

         Наступного дня дітлахи пішли туди. Тільки вони наблизилися до будинку, як до них підійшла незнайома дівчинка і сказала :

-         Не йдіть туди. Там мешкає дуже дивний чоловік. Він може на вас спочатку нагримати, а потім забрати до свого житла.

-         Що ти нас лякаєш ? Такого не може бути , щоб невинних дітей ображали.  Ми просто хочемо подивитися на дім зсередини й дізнатися, можливо, там теж є діти, з якими ми б залюбки гралися , – відповіла Олеся.

-         Може , може. А дітей я тут взагалі ніколи не бачила й не чула їхнього сміху навіть , - й надалі наполягала незнайомка. – Ви ще згадаєте мої слова та буде вже пізно.

         Однак діти не звернули уваги на застереження. Вони зайшли на подвір’я й помітили дійсно чудернацький будинок. Зовні нагадував домівку, в якій ніхто не живе. Вікна , майже всі , позабивані , стіни облуплені, сходинки покосились. Навколо все було захаращено якимось непотребом.          Проте одне місце здивувало дітей – це альтанка, яка була обсаджена різноманітними квітами. З її вікон вітер розгойдував ледь помітні блакитні занавіски. На столі стояв свіжий ароматний чай , печиво та три чашки. Однак навкруги нікого не було.

         Тільки дітвора захотіла підійти до сходинок будинку, як раптом до них вибіг чоловік , по обличчю якого одразу було видно, що він не радий непроханим гостям.

         - Навіщо ви сюди прийшли ? Хто вас запрошував ? – голосно промовив він.

         Діти , звісно, злякалися й чимдуж побігли звідти. А та дівчинка, що їх попереджала, просто стояла осторонь і посміхалася.

         Минув час та Олеся з друзями ніяк не могли забути того дивного чоловіка і його чудернацький будинок з альтанкою. Вони почали допитуватися у батьків та знайомих про нього.

         Хто що знав, те й розповів дітям.  Виявляється чолов’яга нещодавно приїхав до їхнього селища й ще не встиг облаштуватися. Зробив лише альтанку, в якій щодня заварював свіжий чай й клав на стіл печиво. Так він чекав на приїзд своєї дружини з сином. Які залишилися в місті, бо не розділяли поглядів батька на життя серед природи. Однак він не полишав надії на те,  що рідні все ж таки приїдуть .

          Олесі стало шкода чоловіка , але більше наближатися до нього вона боялася. Тож вирішила допомогти на відстані. Дізнавшись адресу жіночки , дівчинка написала їй листа. В ньому вона попрохала приїхати її до чоловіка , хоча б на декілька днів, адже він на них чекає. Вклала до конверту похапцем зроблене фото альтанки, яку він зробив для них.

         Через тиждень жінка разом з сином приїхали. Їм настільки сподобалося в селі, що вони залишилися тут жити й певний час шкодували, що не погодилися одразу на переїзд.

         Олеся стала найближчою людиною для родини. Багато часу вона проводила у них. Чоловік більше їй не здавався дивним , а виявився дуже добрим і лагідним співрозмовником, який готовий був відповідати на всі запитання Олесі.

         Ось як допитливість однієї маленької дівчинки допомогла об’єднати родину.

                                                                                              Гриценко Валерія

                                                                                              учениця 6 класу

           Мово люба …

Мово люба !

Мово рідна !

Як тебе не любити ?

Навчи людей цієї мови,

А люди вчитимуть дітей.

Мово люба !

Мово рідна !

Ти ж знаєш,

Що ми тебе любимо й знаємо,

Як своє ім’я ,

Як небо, землю.

Як тебе, мово,

Мово люба,

Мово рідна !

Як тебе не знати ?

Знає тебе вся Україна.

Мово люба !

Мово рідна ! 

Я тебе люблю !

Як маму,

як родину,

як рідну країну.

                                                                                                 Лізогуб Діана

                                                                                                  учениця 6 класу

 Горе України

                                 Наша Батьківщина плаче

                                 Чому , скажи, юначе ?

                                 Вона страждає і не знає,

                                 Як ворог душу їй ламає.

                                 Сини , мене Ви захищайте,

                                 Бо я одна і Ви це знайте.

                                 Я хочу дати нашим дітям

                                 Здоров’я , щастя …

                                  Ви повірте

                                  Війна закінчиться вже скоро

                                  І мир настане вже довкола.

                                                                                            Мацуй Вероніка

                                                                                            учениця 6 класу

 Мій песик

Гарненьке моє цуценятко

Воно , як маленьке малятко.

У м’ячик любить гратися,

Зі мною забавлятися.

Мене він полюбляє

І в школу проводжає.

Без мене цуценятко

Сумує та скавчить.

Радіє , коли вдома,

Коли приходжу з школи,

Бо знає, що знайду я

Для нього завжди час.

Між усіма турботами,

Які у мене є.

І знає, що я сильно

Люблю його безтями.

       Мацуй Вероніка

       учениця 6 класу

 Батьки

Рідні мої батьки,

Найголовніші в моєму житті.

Змалку мене захищали

Багато чому навчали.

Спочатку сидіти я навіть не вміла,

Не говорила і не тужила,

Не розмовляла, не гомоніла

Тільки лежала і мовчки дивилась.

Але батьки мене всьому навчили :

Як говорити, вірно дружити,

Бути підтримкою друзям й батькам,

Допомагати усім дітлахам.

Кожен день я молюся за них,

Щоб не сталося лиха у них.

Прошу у Бога, будь ласка,

Бережи батьків рідних моїх.

                                                         Мацуй Вероніка

                                                         учениця 6 класу

Галинка та Чижик

         В невеликому містечку жила собі дівчинка Галинка, яка дуже хотіла мати домашнього улюбленця. Проте батьки вважали, що вона ще не зовсім готова до того, аби самостійно доглядати за песиком чи котиком. І тому весь час відмовляли Галинці говорячи, що, коли вона стане більш відповідальною, то обов’язково подарують їй домашню тварину. Дівчинка ніяк не могла збагнути, що їй потрібно зробити, аби переконати батьків. Адже їй вже десять років, вона самостійно ходить до школи й обережно переходить дорогу.

         Одного сонячного осіннього дня, коли сонце вже високо піднялося на містом, Галинка йшла від бабусі додому. Дійшовши до парку, вона побачила гарні жовто-багряні кленові листочки й почала їх збирати. І раптом почула, як під деревом хтось жалібно підскулює. Галинка підійшла ближче й побачила маленького цуцика – з довгими чорними вушками й такого ж кольору плямами по всьому тілу. Він дивився на дівчинку жалібними очима, ніби вмовляючи її взяти з собою. Галинка не могла стриматися, адже це була її мрія. Взяла цуцика та понесла швиденько додому.

         Мама, побачивши щасливі очі доньки, погодилася, що песик залишився. Він мав такий кумедний і в той же час жалібний вигляд. Песик був схожий на маленького ведмедика, який, ходячи по кімнаті, перевалювався з боку на бік. Галинка, довго не думаючи, назвала цуцика Чижиком. Дівчинка за ним старанно доглядала, бо пам’ятала слова батьків про безвідповідальність. Мама була задоволена Галинкою та її новим другом.

Якось пішла дівчинка грати  з Чижиком і не помітила, як загубила ланцюжок, подарований мамою. Свою втрату Галинка помітила, коли майже дійшла додому. Вона дуже засмутилася, бо він їй подобався і дівчинка завжди його носила. Раптом Чижик почав вириватися з рук дівчинки. Галинка, захлинаючись сльозами, не змогла його втримати. Довго кликала Чижика, а він все не повертався. Лише ввечері Галинка почула знайоме їй скуління. Вибігши на вулицю, вона побачила Чижика, який тримав у зубах ланцюжок. Галинка, обійнявши песика, понесла його в будинок.

         Смачно поївши, Чижик швидко заснув, а дівчинка зрозуміла, що це її найкращий друг.

 Гриценко Валерія

5 клас

 Лисичка та Зайчик

         День видався теплим та сонячним і Зайчик вирішив прогулятися по лісу. Ходив і вітався з білками, птахам лапкою махав. І ось вже почав збиратися додому, як побачив, що йому назустріч біжить Лисичка. Розговорившись, почали вихвалятися, хто з них гарніший. Руда красуня похизувалася пухнастим хвостиком, чорним носиком та хитрістю, якою її наділила природа. Зайчик не розгубився й похвалився білою пухнастою шубкою. Довгими вухами та сміливістю.

         Лисичка – сестричка не повірила йому й вирішила перевірити, чи справді Зайчик сміливий, а, можливо, він боягуз, як говорять про нього інші лісові мешканці. Вона запитала в Зайченяти чи боїться він її. На що той сміливо, з погордою, відповів, що ні її, ні Вовка він не боїться.

         Та руда ніяк не могла заспокоїтися й вирішила перевірити. Наступного дня Лисичка – сестричка запропонувала Зайчику піти погуляти по засніженому лісовому царству. Він погодився, бо знав, що руда красуня добра, а про її хитрість він забув. Тож спокійно пішов з нею милуватися природою. Лисичка довго водила Зайчика по лісу, намагаючись його заплутати, аби він не зрозумів, куди вони йдуть. Коли дійшли до лігва Вовчика – братика, Лисичка несподівано крикнула :

         - Вовчику !

         Зайчик зі страху як побіг, що й забув про свою хоробрість, якою так вихвалявся.

         Вовк , вийшовши, не міг зрозуміти, чому руда така весела й кликала його.

-         Вовчику-братику, я просто хотіла з'ясувати Зайчик сміливий чи ні.

-         То як з'ясувала ? – спитав Вовк.

-         Так . Він виявився справжнім боягузом. Тільки добре вмів вихвалятися.

     Тож  не хвали себе сам – нехай тебе інші похвалять.

Гриценко Валерія

5 клас

Машенька та Лісова фея

     Жили собі дід та баба. Була в них онучка Машенька – гарненька, добра та працьовита.

     Одного разу до дівчинки прийшли подруги: Оленка, Катеринка та Маринка. Вони спочатку трішки погралися біля будинку, а потім запропонували Машеньці піти до лісу назбирати грибів та ягід.

-         Зачекайте, дівчатка, я спитаю дозволу у бабусі та дідуся, - сказала вона.

-         Добре , - відповіли  ті.

     Бабуся з дідусем. Не довго думаючи, дозволили Маші піти до лісу з подружками. Дали дівчинці кошик й сказали, щоб була обережною й швидко поверталася додому.

     Зібравшись, дівчатка, наспівуючи веселу пісеньку, пішли до лісу. Назбирали багато грибів та ягід. І вже хотіли повертатися додому, як Машенька каже:

-         Дівчатка, почекайте мене, доки я назбираю квітів.

     Подружки погодились і щаслива Маша побігла збирати квіти. Проте вона довго не поверталась і дівчатка почали хвилюватись. Маринка запропонувала піти й пошукати Машеньку. Вони блукали по лісу, кликали дівчинку, але все було марно.

     Швидко підкралась ніч, їм стало боязко й вони пішли додому, вирішивши завтра продовжити пошуки. А тим часом Машенька блукала темним лісом й плакала не від того, що їй було страшно, а від того, що рідні будуть хвилюватись за неї.

     Довго чи ні блукала Машенька з повним кошиком грибів, ягід та квітами, як натрапила на будинок. Він був гарний, весь обсаджений квітами. Всередині їх було теж багато й вони наповнювали ароматом все навколо. Будинок видався Маші казковим. Не встигнувши все роздивитись, дівчинка заснула. Вранці Машенька прокинулася від ніжного дотику. Розкривши очі, побачила гарну жінку. То була Лісова фея.

-         Хто ти? – запитала дівчинка.

-         Я Лісова фея.

-         Моє ім'я Машенька. А тебе як звати?

-         Природа.

-         Гарне  ім'я, - сказала дівчинка.

-         Дякую. А що ти тут робиш? Чому ти не у себе вдома?

-         Я заблукала в лісі, а потім натрапила на цей будинок і заснула, - відповіла Машенька.

-         Зрозуміло.

-         Природо, допоможи мені, будь ласка, повернутися додому, - ледь стримуючи сльози попросила дівчинка.

-         Добре, я тобі допоможу, але за однієї умови, - сказала фея.

     Лісовій феї було приємно, що до неї прийшли в гості. Адже це вперше до Природи звернулися з проханням, а не нашкодили, як це часто бувало. Лісова фея повела Машеньку до лісу й сказала, якщо ти відгадаєш три мої загадки. Тоді я покажу тобі дорогу додому. Однак відразу попередила дівчинку, щоб вона не боялася її. Просто фея хоче перевірити, чи добре вона знає природу. Машенька почувала себе впевнено, бо навчалася вона добре і вчителька її завжди хвалила.

-         Ось тобі моя перша загадка. Що завжди є у рослини?

-         Корінь, - відповіла Машенька.

-         Правильно. А тепер слухай другу загадку. Синичка і голубка довго літали і вирішили відпочити на березі та калині. Синичка не сіла на березу. Де відпочивала голубка?

     Дівчинка трохи подумавши, сказала, що на березі відпочивала голубка.

Лісовій феї, з одного боку, було приємно, що Маша правильно розгадала дві її загадки, але з іншого – Природі не хотілося відпускати дівчинку, тому що вона багато часу проводить на самоті. Тож наступна її загадка була ще складнішою, ніж попередні.

-         Ти повинна знайти на цій галявині три рослини, перша з яких буде лікувати від застуди, друга – підвищувати імунітет. А третя – загоювати рани.

     Довго Машенька блукала по чарівній галявині й нарешті вона знайшла всі необхідні їй рослини. Прийшла до Лісової феї й почала показувати їй трави та називати від чого вони.

-         Малина лікує людей від застуди, шипшина підвищує імунітет, а чистотіл загоює рани.

     Природа похвалила дівчинку, яка не злякалася й відгадала всі її загадки. Та перш ніж показати дорогу додому,  попросила Машу нікому не розповідати про неї. Фея повернула їй кошик з грибами та ягодами й попросила приходити до неї в гості.

     Дівчинка, прийшовши додому, побачила бабусю й дідуся, які сиділи сумними на припічку. Як і обіцяла Машенька нікому не розповіла про Лісову фею, а на запитання, де вона була і що з нею трапилося коротко відповідала:

- Там, де я була, мені нічого поганого не зробили. Адже я завжди бережливо відносилася до природи.

Гриценко Валерія

5 клас

Есе на творчий конкурс "Моя Україна - соборна, вільна, незалежна !"

Будь вільною, моя Україно !

         Навряд чи хтось буде заперечувати слушність думки про те, що Україна є вільною країною. Український народ, як і кожна людина, має право бути господарем у своєму домі, на своїй землі і самому вирішувати свою долю.

         Чому я так думаю ? Тому що моє серце болить за Україну. Це моя рідна земля, історичне та культурне надбання моїх пращурів. Головним підтвердженням цього є те, що у нашого народу великий і тернистий шлях боротьби проти загарбників, які націлювали своє нечисте око на нашу державу. І завдяки патріотизму та відданості українців, готовності до самопожертви заради процвітання нашої нації, я впевнена, що всі негаразди залишаться в далекому минулому, а на нас чекатиме світле майбутнє під чистим небом. Підтвердженням цього є такі прекрасні слова з Державного Гімну: «Ще на нашій Україні доленька доспіє». А безмежна любов кожного як маленького, так і дорослого громадянина країни, до своєї держави допоможе піднятися їй з колін і відродитись, неначе фенікс, у цей нелегкий час.

         Нарешті люди перестали дотримуватись філософії «моя хата з краю, я нічого не знаю». Цей крок може зіграти важливу роль у подальшому розвитку нашої Батьківщини. Якщо кожен з нас зробить хоча б якусь незначну, зовсім маленьку, корисну справу для своєї країни, одразу буде відчутний результат.

         Адже Батьківщина – це найдорожче, що є у людини. Не даремно вона співзвучна зі словом «батьки». У кожного вона асоціюється з різними речами: спогадами лагідних материнських рук, колисковою, подвір′ям дитинства, сходом сонця, запахом житнього поля …

         Приємно дивитися на наше блакитне небо за будь-якої погоди, а особливо ясної ночі, коли добре видно такі маленькі і, водночас, велетенські, віддалені на мільйони кілометрів вогники - зірки. Дихати повітрям, яке наповнене спокоєм і свіжістю, запахом рідної оселі.

         Батьківщина – це наш з вами дім, в якому колись будуть зростати наші діти. Однак, деякі люди залишають Україну, в пошуках кращого життя. Можливо, закордоном ліпші  і набагато вигідніші умови для існування: добра зарплатня, перспективи кар′єрного росту. Але чужа земля – це те саме, що і чужа душа. Як би там не було добре, але краще й миліше рідної хати нічого нема. Адже не випадково в народі побутує така думка, що патріотами не народжуються – ними стають. Коли ти любиш рідну країну і готовий заради неї покласти «душу й тіло» - ти справжній патріот. Це не потребує гучних слів чи обіцянок. Просто необхідно зробити хоча б одну корисну справу на благо держави. Тоді і без того вродлива країна, зі своїми пам′ятками багатовікової  історії ,  унікальної культури та величного мистецтва, стане ще більш гарнішою.

         Нині наша квітуча земля омивається кров′ю небайдужих синів і дочок України – героїв, які не шкодуючи свого життя, мужньо захищають рідну неньку,  Батьківщину. Я знаю, перемога буде за нами не дивлячись на те, що наша держава плаче, сумує за Небесною Сотнею, за загиблими воїнами АТО. Україна підніметься з колін і з новою силою, наснагою, вірою в перемогу і в пам′ять про загиблих здобуде волю, незалежність і щастя для кожного українця, бо вона – незламна ….

         На згадку спадають такі рядки з поезії Миколи Верещака «Моя Україна» :

                            Тепер ще не легко живеться тобі,

                            Є в тому, мабуть, особлива причина.

                            Та все подолає в тяжкій боротьбі

                            Незламна моя Україна.

         Ми потрібні нашій державі, без нас вона загине. Важко дивитися, як більшість людей вже зовсім занепали духом, зневірились. Нині у країні важливі питання не вирішуються, бідність зростає . А скільки ж зробили наші діди ,  прадіди ,  для того, щоб ми, їхні онуки, жили у вільній державі? І тепер все  це ми руйнуємо власними руками ! Чому все так , а не навпаки ? Коли ми перестанемо ділитися на схід і захід ? На ці питання поки що немає відповідей. Але не треба втрачати віри . Ми зможемо витримати все!

         Колись, у зовсім не далекому майбутньому, на теренах нашої любої України запанує радість, люди будуть щиро посміхатися один одному. Зникнуть ненависть, несправедливість, жорстокість, егоїзм. Україна відродиться, встане з колін. Навкруги  запанує щастя і добробут під блакитним безхмарним небом, яке нічим неможливо замінити. А поки що  у нашій країні не вистачає дійсно освічених фахівців «сродної» праці, які б прагнули створити рідну державу сильною, економічно розвиненою, єдиною. Тому, мабуть, і виникають труднощі. Та не дивлячись ні на що, ми станемо незалежними та по-справжньому вільними. І ніхто нам не заборонить бути щасливими на території власної неповторної держави.  

         Ми – українці, любимо свою землю всім серцем. Пишаємося, що народилися у країні, де живуть гарні, добрі, щедрі, працьовиті, а, найголовніше, терплячі люди.

         Як вже зазначалося, Україна зазнала багато бід і випробувань на шляху до незалежності. Сьогодні ми йдемо важкою сповненою перешкод дорогою, але у правильному напрямку - свободи. І тільки ціною великих зусиль і згуртованості всього народу, ми зможемо захистити сувернітет та право вільно жити на своїй історичній землі. А впевненості у перемозі додає наша героїчна історія, подвиги славних пращурів, велетнів сили і духу. Моє переконання ґрунтується на тому , що цього вже незабаром буде досягнено. Всі серйозні проблеми на шляху до українського процвітання ми мужньо витримаємо та подолаємо.

         Таким чином, можна зробити висновок, що протягом усієї своєї тернистої  та багатої  історії,  українці були змушені боротися з підступними загарбниками, які при нагоді, не вагаючись, йшли у бій задля отримання нових родючих  і щедрих земель нашої нації. Щось подібне спостерігаємо і нині, коли сусід, «братська » країна , підступно оголосила нам війну. Втім, в той же час ми прекрасно бачимо, що українці згуртовані і готові відстоювати соборність неньки-України, стояти на сторожі власних кордонів, віддавати життя за шмат рідної землі, як і колись робили наші славні предки у добу Київської Русі та Козаччини, боронячи волю.

Міньковська Анастасія 

10 клас

Здорове життя - успіх буття

Вранці вставши – посміхнися.

«Добрий ранок!»- всім скажи.

Тільки довго не барися,

Зразу умиватись йди!

Як умивсь, то йди в кімнату,

Там зарядку зробиш ти.

Потім одягнись і снідать, - скаже мама, -

 бо сніданок - це заряд на цілий день.

Як поснідаєш скажи:

“Дякую тобі, матусю, за корисне та смачне!”

Одягаєш верхній одяг і до щколи ти біжиш.

Там тебе чекають друзі та цікавинки усі.

Посидівши на уроках, щось нове дізнаєшся.

На перерві з друзями ти пограєшся.

А як час розлуки прийде –

Сумуватимеш за всім.

Та не довго це триватиме

Бо твій настрій швидко зміниться,

Як побачиш і скуштуєш

Ароматні щі.

Відпочинеш ти не довго,

Бо уроки треба вчить.

Адже приказка говорить:

«Зробив діло - гуляй сміло!»

І швиденько йдеш на двір

Адже в школі вчив ти,

Що гулять на вулиці

Корисно для здоров`я.

Довго дихати повітрям не доводиться тобі,

Бо матуся кличе в хату.

-         Синку, їстоньки іди!

Хлопчик, як почувши маму, зразу в хатоньку біжить.

Руки швидко миє він,

Бо чекає на столі і картопля,

І гриби, й огірочки, й відбивні,

І налисники з сметаной.

Хлопчик апетитно все з`їдає, мамі дякує за все.

Руки миє, чистить зуби,

Душ контрастний він приймає

І у ліжечко, тепленьке, спатоньки лягає.

Сниться сон малій дитині, як дорослим стане він.

Буде сильним і міцним,

Бо в дитинстві він гарненько правила всі заучив.

І тепер він точно знає,

Що здорове життя- успіх буття!

Міньковська Анастасія 

7 клас

Твір

«У що вірили персонажі твору «Тіні забутих предків» М.Коцюбинського».

          Повість М.Коцюбинського «Тіні забутих предків» посідає особливе місце у творчому доробку митця. Адже він створив її внаслідок глибокого захоплення Гуцульщиною. Авторові дуже сподобалося в Карпатах і тому він уважно вивчив життя, побут та звичаї місцевих.

         Гуцули, за словами М.Коцюбинського, - це справжні діти природи, які тонко її відчувають і вміють користуватися цими дарами. Також люди вірили у існування добрих та злих духів і тому бажали жити у злагоді з ними. Це вірування не зникало у людей навіть у дорослому віці. Все це М.Коцюбинський майстерно зобразив у своєму творі.

         Уже з перших сторінок повісті ми потрапляємо в чарівну атмосферу вірувань у добрі і злі сили. У світі, де народився Іван, живе уявлення про те, що дитину може обміняти бісиця, що злі духи заповнюють ліси, скелі, провалля та хати. Говорили, що природа одухотворена і поряд з людьми живуть чугайстри, мавки, щезники. Для них це була не просто данина минувшині, а реальність, тому й Коцюбинський у своєму творі змальовує і мавку, і чугайстра без скепсису, начебто вони і справді існують. Мавка зображена саме такою, як її уявляв народ: лісова дівчина, що може заманити людину далеко в лісові хащі і загубити її життя. Вічним ворогом мавок змальовує чугайстра, він вистежує підступних лісових дівчат та розриває їх на шматочки.

         Усі ці міфічні істоти так чи інакше втручалися в життя людей. І тому вони вважали, що з ними треба жити у мирі та злагоді. Треба знати, як собі зарадити перед усіляким злом. Проте лише окремі люди могли втручатися у світ духів. Це були знахарки та знахарі, які добре розумілися на травах та різних замовляннях. Це були мольфари (у повісті таким є Юра), які вміли відвертати бурі, зупиняти звіра поглядом. Однак поряд з мольфарами серед людей жили також і відьми. У повісті змальовано Химку, яка робить усе, що приписує відьмам народна уява: доїти щоночі чужих корів, овець, кіз; перетворювати на собаку, клубок туману, жабу.

         Мабуть, не випадково Іван з готовністю йде назустріч смерті, тому що відьма являється йому в образі коханої Марічки. У глибині душі він усвідомлює, що то не вона. Та Іван забуває про обережність. Він щасливий чути голос Марічки, який зводить його до безодні.

         Отже, героям повісті не судилося щастя, але в трагічній розв'язці звучить оптимістична нота про те, що їхнє кохання невмируще і сильніше за смерть.

         Я вважаю, що талант Коцюбинського в цьому творі виявився настільки яскраво, що в читачів складається враження, ніби сам письменник належав до цього чарівного та яскравого світу.

                                                                                                       Андрій

                                                                                              учень 10 класу

 

Твір-роздум

«Оцінка творчості В.Стефаника українськими письменниками»

 

         В.Стефаник – видатний український новеліст початку ХХ ст.., ім'я якого відразу стало відомим за межами України. Проте дуже важко давався письменникові процес творчості. Про це свідчать спогади Б.Лепкого: «Робота коштувала йому багато сил і нервів. Як писав, то ходив марний, ніби сам переживав те все, що пише. Не тим ставав. Маломовним, скупченим у собі, робив враження хворого чоловіка». А рідні згадували, що, наприклад, пишучи новелу «Сини», митець «скаржився, що пече його кожний волос на голові сильним вогнем». Мабуть, це тому. Що до самої смерті не полишало Стефаника бажання «сказати людині щось таке сильне ф гарне, що такого їм ніхто не сказав ще». І, я вважаю, що на його долю випало найбільше для художника щастя – він сказав те, що хотів, і сказав так, як хотів. Не даремно ж М.Горький написав: «Як коротко, сильно і страшно пише ця людина». А Леся Українка зауважила, що «… він уміє найпростішими засобами справити якнайбільше враження».

         Отже, від самого початку власні болі й муки В.Стефаник «виливав на папір». Для нього література стала не спробою втечі, а дієвою мікстурою до виживання. Йому було таки суджено стати лікарем. Але не тіла, а душі. Лікуючи інших вогнем і залізом своїх слів, припікав, перекривлені судомами душевного болю, власні виразки. Він тікав від людського болю і безвиході, але втекти не міг. Потворні символи страждання наздоганяли його скрізь. Напевне, це тому, що головне місце в творчості В.Стефаника займає тема, що хвилювала письменника протягом усього творчого життя, - одинока старість, трагедія зайвих ротів у бідних селянських родинах.

         Говорили, що він є селянським письменником. Але чому тоді найперше його читала інтелігенція, до якої митець був не завжди справедливим?

         За життя його любило чимало людей. Однак були і такі, що ненавиділи і не розуміли, і не помічали впритул його таланту. Адже про його творчість вже понаписувано набагато більше обсягу його новел.

         Я вважаю, що письменник захоплював сучасників своєю тонкою спостережливістю, прекрасним знанням життя села, народної мови. Стефаникові твори сповнені болем і тугою ліризму, граничним лаконізмом, соціальною та психологічною наповненістю образів, злободенністю порушених тем. І завершити твір хочу словами Н.Горика: «Камінний хрест» - єдиний відгук Стефаникового серця на трагічні для українського народу події … Але який?»

                                                                                                        Андрій

                                                                                              учень 10 класу