Лінгвістичні казки

Заглядає казка у віконечко

       Лінгвістична казка – це дуже цікавий вид навчання. За допомогою неї можна із захопленням розповісти про правила української мови, члени речення, різні частини мови.

          Використання лінгвістичного тексту на уроках мови підвищить зацікавленість учнів до навчального мовного матеріалу, систематизує їх знання, продовжить роботу над розвитком логічного мислення.

 

Казка про Мову

        Колись дуже давно, жив на землі народ. Було це сильне, красиве і могутнє плем'я. Вони дружно працювали, вирощували врожаї. Рибалили. Полювали. Розводили худобу. Заможно жили ці люди. Та була у них одна велика біда: не мали вони мови. Зовсім не могли розмовляти, співати пісень, не могли сваритися, вимовити слів радості й любові, тому посмішка рідко торкалася їхніх облич. А винні в цьому були вони самі.

        Багато років тому цей народ образив добру фею - Мову, і вона, гірко зітхнувши, назавжди пішла від них., забравши з собою слова-квіти.

        Оніміле плем'я давно пошкодувало, що скоїло таке, та часу назад не повернеш, помилки не виправиш. У тому племені, по сусідству, жила дівчинка з довгою косою, добрим серцем і великими, як небо, очима та хлопчик, який чудово грав на сопілці. Хлопчик часто заходив до сусідів. Щоб подивитися на прекрасні вишиванки дівчинки, а вона заслухалася його грою.

Бачачи, як тяжко горює їх народ без мови, діти самі теж переживали, бо не могли висловити своїх думок і почуттів.

       Хлопчик подумав відшукати Мову, попросити у неї вибачення за свій народ і повернути втрачені слова-квіти. Дівчинка вирішила піти з ним, бо одна голова - добре. А дві - краще. Та як же вони обізвуться до Мови, як скажуть, чому прийшли? Дівчинка вишила їх прохання на рушникові, він вийшов прекрасним, а хлопчик спробував домовитися через гру на сопілці. І полилась чарівна мелодія, якою всі заслухалися.

       Чи довго шукали фею діти, чи ні, того ніхто не знає. Знайшли її серед величезного поля, засіяного квітами-словами, які вона доглядала. Від пахощів цих квітів запаморочилася голова у дітей, а з вуст полилася пісня. Діти показали свої дари. Побачивши рукоділля дівчинки, почувши гру хлопчика, Мова все зрозуміла без слів. Взяла цілі оберемки своїх чарівливих, запашних різнокольорових слів і пішла за дітьми, понесла мову людям.

        З низько схиленими головами, з пошаною зустрічало плем'я Мову. Радості не було меж. Вдихнули люди аромат чарівних квітів... і заговорили, заспівали від щастя. З того часу бережуть вони слова-квіти, шанують Мову, як найбільший, найкоштовніший скарб.

Казка про країну Морфологію

       За синіми морями, за темними лісами, за високими горами пролягли межі країни Морфології, у якій правила королева. Країна була невеличка за розмірами - усього 10 князівств: Іменник, Прикметник, Займенник, Числівник, Дієслово, Прислівник, Сполучник, Прийменник, Частка, Вигук. Але багата була Морфологія. Кожне князівство займалося своїми справами. Іменник об'єднав усі живі і неживі предмети і називав їх. Прикметник вказував на їх ознаки. Числівник міг швидко і чітко перелічити все населення країни. Дієслова захоплювали всіх своєю працелюбністю, енергійно і з готовністю завжди виконували будь-яку справу. А якщо хтось втомлювався, Займенник його замінював, а тому що, він був дуже тактовний, то не називав тих, кому була потрібна допомога. Прислівник же завжди контролював, хто як працює: гарно чи погано, хто вийшов працювати ввечері, а хто вранці.

        А таки князівства, як Сполучник, Прийменник, Частка, Вигук були ледарями, працювати самі не хотіли, ніякої дії не виконували.

        Королева країни Морфології розсердилася - вона не любила ледарів - і зробила їх слугами, примусила допомагати жителям усіх князівств.

^{Казка про частини мови}

      Зібралися якось частини мови на раду - яка з частин мови найважливіша. Довго сперечалися: доводили правоту одна одній. Іменник говорив, що він найважливіший, бо без нього не змогли б знайти жодного предмета. Прикметник говорив, що він найважливіший, бо означає ознаку кожного предмета, як можна визначити ознаку без нього. Числівник і собі не мовчить: «А я число означаю. Та ви без мене ні числа, ні порядку не мали б». Займенник, хоч і не називає нічого, але теж важливий, бо вказує на предмет, особу, кількість.

        Довго слухало Дієслово ці суперечки, слухало, мовчало. А потім написало на листку ось що: «Юра і Сашко,., в школу. Вони добре.... Хлопці багато ... книг. їм подобалося ... фізкультурою. Вони ... гарними друзями.»

         Ходили, навчалися, читали, займатися, були.

        Дієслово все це запропонувало прочитати кожній частині мови. Коли вони почали читати, то нічого не зрозуміли. І тоді Дієслово запропонувало поставити замість крапок слова, що в рамці. І, дійсно, все стало зрозумілим. І тоді всі частини мови загомоніли, що, мабуть, дієслово є найважливішою частиною мови.

       Але Дієслово сказало, що кожна частина мови важлива по-своєму, бо кожна має свої ознаки, свої властивості, своє місце в реченні, своє значення.

       Ось давайте у першому реченні заберемо іменник «школу». Що залишиться? Невідомо. Або в третьому реченні - займенник «їм». Чи буде відомо, кому подобалося? Ні. Отже, чи правильно все пояснило частинам мови Дієслово? 

 

^{Казка про Числівник}

         Було це дуже давно. Трапилося не передбачуване: сперечалися діти однієї матері - Мови.
Кожен поважно і гордовито хвалився, доводив, що саме він є найважливішим із них.
        У розмову втрутився Числівник: "Сидіть усі тихо. Не сперечайтеся. Ви без мене не знаєте, в якому році ви народилися, скільки років живете на світі. Ану спробуйте без мене купити в крамниці морозива, цукерок чи чогось іншого. Як бачите, серед вас я не пасу задніх, бо також маю відмінки, числа, а часом і три роди. У сполученні з Іменником буваю в реченні головним або другорядним членом".

Казка про Займенник

        Давно це було. У країні Морфології стало неспокійно: зав'язалася суперечка між її мешканцями - частинами мови. Всі кричали, розмахували руками, доказували свої переваги над іншими.
        Уперед поважно й гордовито виступив Іменник, його перебив Прикметник, доводячи своє право. У розмову втрутився Числівник, кажучи що без нього не можна обійтися. Слухав, слухав цю суперечку ще один житель країни, та урвався терпець, і він мовив: " Не тільки ви, а і я маю відмінки, роди і числа. Але скажіть мені, хто вас замінює, як іноді вас немає в реченні? От тоді я заступаю і тебе, Іменнику. І тебе, Прикметнику, і тебе, Числівнику, вказую на особи і предмети, на їхню кількість та ознаки. Але я не називаю жодного з вас". Усі частини мови притихли.

Зворотний займенник СЕБЕ

         Чудова країна Мовознавства. Живуть у ній різні і давно відомі нам частини мови. Живуть дружно, організовано. У кожної частини мови є рідні, знайомі. Є вони і у Займенника. Це його сини - Розряди. їх аж дев'ять. Вісім братів люблять один одного, поважають, буває, що й сперечаються, але справа завжди кінчається мирно. Та ось між ними є один такий, який ні в чому не поступається братам.
         Завжди говорить тільки про Себе, вихваляється тільки про Себе, намагається звернути увагу тільки на Себе.
         Розгнівались брати і вирішили, що брат відділиться від них і буде жити сам собі, один.
Залишився цей займенник сам. Немає у нього тепер роду, а раз сам, то і числа немає. Та найбільша біда - не має він свого повного імені, тому що не має Називного відмінка. Задумався займенник. Та що поробиш. Отак і живе сам собі. Про себе думає, собою зайнятий. Діти, що це за займенник? Допоможіть йому! Назвіть його.


 https://botana.biz/prepod/nachalnye_klassy/oe4m768y.html  

https://images.app.goo.gl/y4eer2Lun5GZZqC46

Чому А перша ?

У кімнаті робилося щось незрозуміле. Усі букви вийшли із азбуки і голосно сперечалися, допитували­ся одна в одної про те, чому буква А перша в алфавіті

— Ми хочемо бути першими! — кричали О та У.

— Що ж робиться? — шипіли шиплячі. — Буква, з якої починаються такі слова, як ангіна, акула, стоїть на чолі цілої азбуки!

— Таки все правильно, — мовчки думали приго­лосні букви. — Адже недаремно найдобріші фрукти— апельсин, абрикос, ананас — починаються з букви А.

Але голосніше всіх кричала Я:

— Чому ж таки перша А, а не Я?

— А тому, — спокійно сказала буква А, яка мовча­ла до цього часу, — що я найстаріша між вами, що найперше слово кожної маленької дитини починаєть­ся на А.

— Що ж це за слово таке? — не вгавала Я.

— Агу, — сказала А. — І, окрім того, я схожа на капітана, що стоїть на своєму містку. А всім відомо, що капітан повинен бути завжди попереду всіх.

— Так, це правда, — сказав тихо і м'яко м'який знак. 

     Всі подумали над тим, що говорили, поділились ще думками і згодилися. А і до цього часу перша у ал­фавіті.

Казка про велику букву

 Жила-була маленька буква. Її часто пропускали, недописували, а інколи просто не помічали. Засмутилась маленька буква і вирішила все змінити.

Подумала: «А що, коли я перейду з середини речення на початок?» І сталося диво. Стали поважати малу букву, писати її вже великою. Але цього їй було замало. Захотілося їй дати ймення містам, вулицям, річкам і морям, горам і долинам. Після цього її почали шанувати ще більше. Але і цього їй мало. Задумала вона приєднатись до імен, по батькові, прізвищ. Від цього вона стала ще більшою, товстою.

З тих пір всі слова, в які потрапляла вона, пишуть з великої букви.

 

Будова слова

Серед великого океану слів є цікава країна «Будова слова». І живуть у ній чудові жителі.

Серед квітучого саду стоїть знаменитий замок «Спільнокореневих слів». Слова ніколи не сваряться між собою, хоча можуть належати до різних частин мови і мати різні закінчення. Отож, вони і живуть сім'ями. А у кожній сім'ї є свій корінь. Тому слова і на­зиваються спільнокореневими.

Кожне слово (якщо воно змінне) має право зміню­ватись. Такі слова мають основу і закінчення. От закінчення і змінюється. А робить воно це для того, щоб жити у дружбі з словами з інших сімей. У слові є основа. Це та частина слова, що залишається без закінчення. А в основу входять корінь, префікс, суфікс. Корінь головніша частина, бо є у кожному слові.  Префікс захищає корінь і стоїть перед ним. Суфікс захищає корінь і стоїть за ним.

Ось так і живуть слова у чудовому замку «Спільнокореневих слів», розв'язують свої проблеми, вивча­ють розбір слів за будовою, вчаться добирати собі спільнокореневі слова.

 Казка про закінчення

У далекій країні Будова Слова у мирі та злагоді жили собі Основа та  Закінчення. Закінчення було таке непосидюче і таке винахідливе: воно постійно змінювало свій вигляд, а разом із тим і граматичне значення слова: рід, число, відмінок, час.  Основа ж навпаки була дуже зосереджена, бо виражала лексичне значення слова. Але один без одного вони обійтися не могли.

Основа мала прекрасних та вірних друзів: Корінь, Префікс та Суфікс. Кожен із них виконував свої обов`язки та допомагав іншим. Головним серед них був Корінь, бо тільки він містив у собі лексичне значення споріднених слів. Так, лексичне значення слова лінь - лінощі, бездіяльність,  а лінивець – лінива людина, ледар.

Суфікс завжди стояв після Кореня і надавав словам нового лексичного значення або нового відтінку в значенні: діти – дитЯЧий. Префікс навпаки стояв перед Коренем і виконував ті самі обов`язки: писати – НАписати.

Одного разу до країни завітала у гості королева Мова. Їй дуже кортіло познайомитися з мешканцями цієї держави, та і Словам хотілося побачити повелительку найбільшої країни у світі. Почали вони збиратися на прийом. Основа, як завжди, об’єднало під своїм дахом Префікса, Кореня та Суфікса, а Закінчення повинно було стати поруч. Але цього разу воно вимовило:

- Я найголовніше у слові, без мене слово не закінчується і не змінюється. Я не буду стояти останнім.

Сказавши це, Закінчення зникло у лісі. Корінь, Префікс та Суфікс, порадившись між собою, вирішили обійтися без Закінчення:

- Ми головніші за нього, бо виражаємо лексичне значення слова та надаємо нового, а воно лише граматичне. Давайте утворимо слово та підемо на прийом до королеви Мови.

Першим встав Префікс за-, потім Корінь -пис-, а до нього приєднався Суфікс –а-. Вийшло в них слово ЗАПИСА. Підійшли вони до стін палацу, але вартові їх не пропустили у середину, бо не змогли розібрати, що означало це слово.

Розгубилися тоді Корінь, Префікс та Суфікс.

-Що ж робити? – запитав Суфікс. 

-Треба йти шукати Закінчення, інакше нам ніколи не потрапити до палацу, - відповів Корінь.

Вони подивилися у бік лісу, бо саме туди пішло Закінчення, але раптом із кущів почулося чиєсь голосіння. Вони підійшли ближче і побачили… Закінчення ТИ. Воно сиділо і голосно ридало, бо вартові його так само не пропустили до королеви. Як тільки віти кущів розсунулися і звідти з`явилися усміхнені обличчя Кореня, Префікса та Суфікса, Закінчення зрозуміло, що це вірні та найкращі друзі відшукали його. Закінчення вибачилося перед товаришами, вони взялися за руки й щасливі пішли до королеви Мови на прийом, бо були впевнені, що тепер їм ніхто не завадить.

https://naurok.com.ua/lingvistichna-kazka-dlya-5-6-klasiv-66780.html

Як фея Фонетика звуки мирила

      Дуже – дуже давно в одному королівстві, в старовинному паперовому замку жили – були брати – звуки. Жили вони в мирі і дружбі до тих пір, поки один із братів не сказав:

    -Брати, але ж я найпотрібніший і найкращий з вас усіх, а ви всі нікому не потрібні!

 Що тут сталося! Кожен звук почав кричати та розхвалювати себе!

    - Я головний!, – кричав звук О,-Бо я найкругліший.

    - Ні, я найширший, отже – найважливіший, – кричав звук Ж. Навіть жук схожий на мене.

    - Подумаєш, найширший! А у мене зате довгий хвостик і я умію гудіти, – крикнув голосно звук У.

Звуки кричали і сперечалися так голосно, що розбудили фею Фонетику. Ця фея була відома своєю добротою і мудрістю. Вона негайно прилетіла до замку і взялася за справу. Фея покликала найкрикливіших і найгаласливіших братів А, О, У, Е, И, І та й назвала їх голосними. А інших, котрі спокійніші та менш галасливі, назвала приголосними.

      Приголосні звуки не могли так голосно кричати, як голосні, вони лише шипіли і свистіли. Фонетика сказала звукам, що кожен із них потрібен, і лише всі разом вони  приносять користь людям. За  допомогою звуків складаються слова, люди їх вимовляють і чують. Завдяки звукам люди спілкуються між собою.

     Звуки з цікавістю слухали мудру фею Фонетику. Вони були вдячні їй за те, що Фонетика помирила їх.

     І з того часу в мирі і дружбі живуть голосні і приголосні звуки в своєму старовинному замку.

Хто важливіший?

        В одному царстві, яке називалось Фон, жили-були Голосні та Приголосні звуки. Голосних було мало, всього шість, але їх дуже любили Слова. Кожний Голосний звук був у великій пошані. Особливо гарно звучали вони у піснях. У голосні звуки був закоханий Наголос, а на Приголосні навіть уваги не звертав.

          Одного разу найбільш заздрісний звук [з] став думати-гадати, як би провчити Голосні звуки. Він звернувся за допомогою до свого брата [с]. Зібрали брати на збори усі звуки. Звук [з] почав говорити, що Голосні звуки зазнаються, нескромно себе поводять. Звук [с] почав суперечку з Голосними, які стали оправдовуватися.  

           Усі звуки почали сваритися. Найбільш чутливий звук [о] сказав ображено: «Облиште суперечку. Якщо Приголосні звуки такі горді та розумні, хай обходяться без нас. Я і всі брати дуже ображені, тому ми покинемо вас».

        Не стало Голосних у царстві. Перестали співати пісні. По-іншому почали говорити. Приголосні ледве могли порозумітись між собою. Сумно стало жити...

Завдання: закінчити казку.

Фантастичні пригоди наголосу

        Якось зібралися Слова на нараду. Стали вони одне перед одним вихвалятися, які корисні та поважні. Без Слів не обійдеться жодна людина, адже ні думки висловити, ні побажання приятелям, ні почуття передати. Що і казати – дуже потрібні людям Слова. Але забули вони запросити на свою нараду Наголос. І він дуже образився.

      Як тільки почали Слова виступати, попросив слова Наголос і сказав:

    -Що ви  без мене? Як забажаю, зміню значення у декого з вас!

      Слова були  такими гордими, що навіть не звернули уваги на крик Наголосу.       Вперед вийшов ЗАмок і сказав:

    -Я нікого не боюся! Я такий міцний, що можу впоратись навіть з великим військом загарбників. Вони не пройдуть через мої кремезні стіни. То що для мене якийсь Наголос? Це тільки маленька рисочка!

     Наголос розсердився й перескочив з першого складу на останній. Враз зник величний ЗАмок. Замість нього на землі залишився лише іржавий ЗамОк.

Застрибав Наголос по словах: от вже замість яскравого атлАсу з'явився навчальний Атлас.І скільки ще слів спотворив Наголос!

   Засмутилися Слова – не можуть вони без Наголосу. Відвели і йому почесне місце на своїй нараді. З тих часів всі ставляться до Наголосу з великою повагою.

Глухі і дзвінкі приголосні

         Давно – давно в королівстві Фонетики в чарівному палаці жили – були приголосні звуки. Жили вони мирно і дружно. Одного сонячного дня зібрались приголосні на прогулянку до лісу. Взяли з собою на обід фісташки і піцу. Прийшли звуки на сонячну лісову галявину, поклали торбинку з їжею під дерево та й почали гратися, співати, веселитися.

       Ось і час обіду настав. Підійшли звуки до торбинки, щоб дістати їжу. Та бачать - торбинка порожня, а під деревом сидять білочка і зайчик та доїдають останні крихти піци і фісташок.

   - Хочу фісташку і піцу, – закричали глухі звуки. – Які недобрі ці зайчик і білочка.

   - Які гарні звірятка,- сказали дзвінкі звуки.

   - І справді гарні, – погодились глухі звуки, – але хочу фісташку і піцу!

   - Чи вам шкода їжі для звірят? – запитали дзвінкі звуки.

    - Ні, зовсім не шкода, але речення “Хочу фісташку і піцу” наше

улюблене, бо в ньому є тільки приголосні глухі, і жодного дзвінкого

приголосного. Не вірите? Перевірте! ХОЧУ ФІСТАШКУ і ПІЦУ.

Два Антони

         Жили на одній вулиці по сусідству два хлопчики. І хоч однакові імена мали – Антони, були вони зовсім різні. Один низький, інший високий, один добрий, інший злий, один щедрий, інший скупий. Виросли Антони і вирішили подорожувати. Той пішов на південь, а той – на північ. А коли прощалися, один плакав, а інший – сміявся. Не судилося Антонам повернутися в рідне село, і в пам'ять про них люди стали називати протилежні слова антонімами.

https://vseosvita.ua/library/lingvisticni-kazki-na-urokah-v-pocatkovij-skoli-95248.html